Нагородний «дощ» свідчить, що Порошенко не має стратегічного бачення майбутнього України

Засідання погоджувальної ради Верховної Ради України виразно засвідчило, що її керівництво, напівосиротівши, ніяк не може прийти до тями. Вісь Банкова-Грушевського зламалася і тепер, не змащена благодатним «шміром», скрипить, буксує і сама себе потроху з’їдає. Виявилося, що цінні вказівки з Банкової, не підкріплені матеріально, а тим паче без можливостей і пропозицій контролю над державними фінансовими потоками, втрачають свою вартість і навіть перетворюються на предмет для кпинів.

Інерційна сила не те, що не дозволяє по-новому глянути на ситуацію і виробити адекватні стратегію і тактику на цей короткий, але вкрай важливий період, вона не дає можливості почати боронитися. Андрій Парубій та Блок Петра Порошенка не знайшли нічого кращого в цій ситуації, як і надалі вдавати, що в країні нічого не відбулося, що нового президента не обрали, а старому вже пора піти. Тим самим дедалі більше викликаючи на депутатський корпус гнів і ненависть з боку громадян України. А це напередодні парламентських виборів може виявитися фатальним для старих політичних структур.

Не скажу, що люди після свят сподівалися від голови Верховної Ради «бурі і натиску», але й такої мляво-інфантильної поведінки годі було чекати. Коли Андрій Парубій почав озвучувати порядок денний ВР на цей тиждень, то в ньому знайшлося місце і для закону про мову, і для законопроекту про паливно-енергетичний комплекс, і про зміни до регламенту ВР. Зміни до регламенту роботи парламенту є вкрай необхідними, бо вона є, м’яко кажучи, малопродуктивною. Але ж чому ця проблема виникла тільки тепер? Невже спікер раніше не бачив порожньої зали засідань, відсутності кворуму, кнопкодавства? Бачив, і такий розгардіяш його задовольняв, бо дозволяв грати на роз’єднаності та розхлябаності депутатів.

Здається, що Парубію слово «інавгурація» застрягає в горлі. Він намагається перетворити цю подію на якийсь третьорядний захід. Ніби не розуміючи, що відтягуючи до краю линву, ризикує втратити рештки довіри до чинного парламенту. Замість того, щоб перехопити ініціативу і самим ініціювати прийняття нового виборчого закону, забравши «феодальні» мажоритарні округи та запровадивши відкриті списки, ця ВР, сахається таких питань, як чорт ладану. Замість того, щоб розглянути законопроект про імпічмент президента та зняття недоторканності з народних депутатів і суддів, керівництво парламенту намагається протягти під завісу зміни до закону про ПЕК. Чим публічно демонструє, які питання є найважливішими для правлячої еліти, яка от-от має піти.

Виступ керівника БПП Артура Герасимова на нараді нагадав промови Суслова на пошану Брежнєва часів застою, так довго той перераховував досягнення і перемоги Порошенка. Ця риторика ще за час виборчої кампанії встигла не тільки перетворитися на дратівливий шум, але й стала викликати стійку відразу до сказаного. І найважливіше, що цей виступ показує – недавні вибори команду ще поки чинного президента нічого не навчили.

Перед другим туром президент Петро Порошенко заявив, що бачить і визнає свої помилки. Він також пообіцяв, що зміниться і народ України побачить оновленого Порошенка. Але, як це майже завжди траплялося з Порошенком, «обіцянка-цяцянка, а дурневі радість». Як тільки відгриміли виборчі баталії, Петро Олексійович вирішив всіх, хто його підтримав, нагородити. З царським розмахом.

Героєм України став очільник СБУ Василь Грицак. Орденоносцями – міністр культури Євген Нищук та радник президента з неоднозначною репутацією Руслан Демченко. Особистий політтехнолог президента Олег Медведєв. Нагорода дісталася й керівникові прес-секретаріату президента Святославу Цеголку. Серед нагороджених і колишній львівський податківець Мирослав Хом’як, і недолюстрований голова Київської обласної державної адміністрації Олександр Терещук. А ще Степан Кубів і всі, хто кував «перемогу» Порошенка на виборах. Усвідомлюючи всю «совковість» нагородної системи в Україні, варто, однак, сказати, що Україна – не царство, а Порошенко – не цар-самодержець.

І чому це він має віддячуватися за «самовіддане служіння» особисто йому державними нагородами, званнями, посадами та персональними пенсіями? Якщо ці люди так прислужилися Порошенкові, але їхні успіхи в державному будівництві з лупою не розгледіти, то й нагороджувати їх має він з особистого фонду, а не за рахунок державного бюджету. Хоча навіть це не найбільше обурює.

Петро Порошенко, що називається «під завісу», призначив аж 75 суддів до Верховного суду і висловив надію, що новообраний президент Зеленський «не буде втручатися у роботу судових інстанцій». П’ятнадцять із призначених названі моніторинговими організаціями недоброчесними. Це родичі одіозного Сергія Ківалова, колишній суддя в Російській Федерації, а також правник «Рошену». Зрозуміло, що в такий спосіб Порошенко «мінує» правове поле України перед своїм відходом. Новому президентові до всіх наявних проблем доведеться ініціювати прийняття закону, який запустив би нову хвилю тестування суддів. Але хто той закон має прийняти, чи не Верховна Рада, яка не може визначитися навіть з датою інавгурації?

Крім того, Порошенко присвоїв генеральські звання ще 24 офіцерам із ЗСУ, ДПСУ та СБУ. І тут не обійшлося без одіозних фігур. Найбільше здивування викликає присвоєння звання генерал-лейтенанта Миколі Шевцову – начальнику Озброєнь ЗСУ. Це той горезвісний генерал-майор у відомстві, за якого вибухнули і згоріли три найбільші стратегічні склади боєприпасів. А ще президент таємним указом присвоїв звання генерал-полковника підозрюваному в незаконному збагаченні першому заступнику голови СБУ Павлові Демчині. Так президент Порошенко купляє собі лояльність у суддів, військових та навіть творчої еліти. Якщо з творчими людьми особливих гарантій на майбутнє ніхто не може дати, та й їх значення дорівнює «переходящому вимпелу», то лояльність з боку суддівського корпусу ой як може знадобитися Петру Олексійовичу.

Що ж, з огляду на цей нагородний «дощ» та ретельно підібраних «кавалерів», Петро Порошенко так нічого і не зрозумів. З впевненістю можна тільки сказати, що старорежимний Порошенко не має ані нових ідей, ані стратегічного бачення майбутнього України. Більш за все він намагатиметься міцно взяти в кулак своїх депутатів Верховної Ради, щоб продовжувати блокувати всі ініціативи Володимира Зеленського. Здається, це й буде стратегією і тактикою як Петра Порошенка, так і його прихильників у ВР. Однак кожна із цих необґрунтованих блокад дедалі більше множитиме ненависть до Верховної Ради та неприязнь до представлених у ній «блокувальників». Хай як розвиватимуться події, чи з розпуском ВР вже і тепер, чи з даруванням їй можливості дожити до осені й упокоїтися своєю смертю, ця команда мусить піти. Раз і назавжди. Тільки шкода часу і змарнованих можливостей.