Чому загострились стосунки між Філаретом та Епіфанієм?

"Влада – це наркотик. Хто спробував її хоча б раз – отруєний нею назавжди", – зізнавався свого часу британський прем'єр Вінстон Черчилль.

На жаль, ця сувора правда не тільки про вітчизняних політиків, але й про наших церковних діячів. Ми їх називаємо духовними лідерами нації, забуваючи при цьому, що вищі церковники в країні все ж таки першою чергою є звичайнісінькими політиками і лише потому вони пастирі. Відтак, наркотиком влади, якщо вірити Вінстону Черчиллю, отруєні й наші Божі люди.

Йдеться про патріарха Філарета, чий вклад у розвиток України насправді важко переоцінити й перехвалити. Проте, натепер через цю персону ми  можемо втратити Томос. Саме так, мова той самий Томос, яким усі пишалися, яким Україні подароване право на створення помісної церкви – незалежної від Москви. Тепер той Томос і церкву можемо втратити, а все через жагу Філарета до влади.

Почесний патріарх ПЦУ тепер запевняє, що його нове почесне звання – ні про що, Філарет каже, що свій Київський патріархат він, виявляється, нікуди не розпускав, він продовжує своє існування. Відтак, те що відбувається зараз всередині української церкви – це розкол, контрреволюція, відкат назад – називайте як хочете, але я певен, що в Кремлі Путін та патріарх Кирил вже відкоркували шампанське й хильнули кілька келихів за вміння українців самим собі усе зіпсувати.

То що ж насправді відбувається?

Тепер от, коли минуло трохи часу від надання нам Томосу, потроху стають відомі подробиці тих кулуарних переговорів, які передували створенню в Україні Помісної церкви. І виявляється, Константинопольский Патріархат вважав Філарета токсичним й виступав категорично проти того, щоб цей вельми поважний в Україні священик очолив новостворену церкву. Й треба віддати належне дипломатичному генію Петра Порошенка – він тоді спромігся вмовити Філарета відступити – чільником ПЦУ обрали Епіфанія й Константинополь таки надав Україні Томос.

Але як виявляється, Філарет затаїв образу, його не вдалося задобрити ані тим почесним званням Патріарха, ані званням Героя України, ані підготовкою до пишних святкувань його 90-річчя на державному рівні. Патріарх Філарет образився, бо думав, що Епіфаній буде йому лише ширмою, тоді як Помісною церквою він керуватиме одноосібно. Коли ж побачив, що так не буде згадав, що він не тільки пастор, але й політик і вдався до низки кроків притаманних будь-якому українському політику.

На виборах патріарх вирішив підтримати не Петра Порошенка, а Юлію Тимошенко – особисто завітавши на партійний з’їзд, де її висували в кандидати – напевно, сподіваючись за її президенства перебрати на себе владу у новій Помісній церкві.

І хоча ця його ставка на Тимошенко не зіграла, а Петро Порошенко все одно втратив владу й вплив, то ж патріарх Філарет пішов далі – запросив на до себе у Володимирський собор українських єпископів. Офіційно – щоб відслужити спільний молебень, неофіційно – зрозуміти, чи достатньо у нього прихильників змістити патріарха Епіфанія з посади чільника ПЦУ.

Маю зазначити, що усі ці озвучені мною припущення про жагу Філарета до влади, про його спробу піти від Порошенка до Тимошенко і про цей внутрішній розкол в українській церкві – це інсайдерська інформація, яка звісно не підтверджена офіційно. І насправді мені дуже хотілося б щодо цього помилятися, дуже хотілося б вибачатися за поширення недостовірної інформації. Втім, схоже, що все це правда...