Ви дійсно хочете повторити? – ветеран АТО різко висловився про святкування «дня пабєди»

Ветеран АТО, сьогодні – власник бізнесу та громадський діяч – Леонід Остальцев розповів історію своєї родини, яку також зачепила Друга світова війна. Він пояснив, у чому різниця між святкуванням перемоги і вшануванням пам'яті полеглих.

Історія моєї родини. "Війна переслідує всі наші покоління"

Цього разу мій блог буде дуже особистим, адже він – про історію моєї родини. Про пам'ять. Десь рік тому я підійшов до своєї мами і попросив: а розкажи мені про наших предків, які були на війні. Хто вони? Звідки? Що з ними сталося?

Мама почала свою розповідь з того, що свого часу не встигла поставити ці питання своїй мамі і своїй бабусі. Завжди ,були якісь справи, які заважали. Мамина мама, моя бабуся, Надія народилася у 1929 році і під час війни жила у невеличкому місті Дубовка. Це в 60 кілометрах від Сталінграда (нині – Волгограда).

леонід остальцев
Леонід Остальцев та його бабуся

У бабусі було троє братів: Іван, Леонід і Яків. Це мої двоюрідні дідусі і рідні дядьки моєї мами. Всі вони загинули під час війни. Іван похований в селі на Луганщині, загинув від ран – так пояснили у військкоматі у відповідь на запит рідних. Леонід похований в Угорщині в районі озера Балатон. Яків служив у Чорноморському флоті і всю війну вважався зниклим безвісти.

Іноді бабуся згадувала події тих часів, розповідала, що зарево під час Сталінградської битви бачили тоді не лише в рідній Дубівці, але й набагато далі. Виходить, що загинули не тільки мої двоюрідні дідусі і мій прадід. Загинули цілі покоління разом з ними. Мамині двоюрідні брати і сестри, які так і не народились, і інші, яких ніколи не буде.

Свого батька я ще не встиг розпитати про лінію його родини і втрати в тій війні, але впевнений, що там буде дуже схоже з історією моєї бабусі. Війна переслідує всі наші покоління. Прадід, дід, батько, я. Ми не обирали таку долю. Так вийшло.

Про 9 травня. "У смерті немає краси"

Нещодавно в Україні відзначали 9 травня. Якщо чесно, я не дуже розмію, як можна святкувати день завершення найкривавішої війни в історії людства – більше 70 років поспіль. Я розумію тих, хто брав участь в тій війні. Хто вижив і хто повернувся. Розумію, коли саме вони святкують цю перемогу над нацизмом. Але як людина, яка трішки бачила війну, я не можу навіть думати про якесь святкування. І я не порівнюю, адже не можна порівнювати сучасну війну на Сході з тією м'ясорубкою, яка була із 1939 по 1945 роки.

В Україні адекватні, дорослі і свідомі люди згадують полеглих, йдуть на кладовища, покладають квіти і сподіваються на те, що подібного більше ніколи не повториться. Але є і ті, хто з криками "можемо повторити" несуть прапори і фото тих, чий подвиг не поважають, чию жертву не цінують, чию пам'ять, по суті, зневажають.

Запитайте будь-кого, хто був на війні, хто бачив смерть, хто відчував гіркоту втрати друзів, чи хоче він війни? І він скаже чітке "ні". Війна жорстока, війна мерзенна, брудна, огидна, у ній немає місця "красі" або "подвигу". Коли ви читаєте "загинув в бою, прикриваючи братів" – це так. Але вам ніколи не розкажуть, як саме він загинув, що відчував у цей момент, як йшов. Можливо, він отримав чергу в груди або голову, можливо його розірвало снарядом на шматки або танк переїхав, або знесло голову великокаліберним кулеметом. Для живих це – красива історія, для мертвих це – смерть.

І як би мальовничо її не описували, в смерті немає краси. Тож коли я дивлюся на все це "мракобєсіє" і "перемогобєсіє" у мене виникає одне питання "Ви дійсно хочете повторити?" Десятки мільйонів смертей, мільярди ненароджених, мільйони осиротілих? Ви це хочете повторити?

безсмертний полк
Хода проросійської акції "Безсмертний полк"

Я пишаюся тим, що є нащадком родини військових, офіцерів, кавалеристів, моряків та піхотинців, але я не бажаю своїм дітям війни. Не хочу, щоб вони переживали те, що пережили мої предки і я. У мене ніколи не виникало питання йти на війну або ні. Просто я так вихований і присягу дав ще у 13 років у військовому ліцеї імені Богуна. Але є величезна різниця між захистом своєї землі від зовнішньої агресора і інтервенцією в іншу державу з подальшим загарбанням частини території і дестабілізацією в іншому регіоні цієї держави.

Тому для мене день перемоги – це день пам'яті і скорботи. День жалю і вдячності. День, який я намагатимусь прожити гідно, щоб не паплюжити пам'ять моїх померлих предків. І прожити своє життя так, щоб на тому світі зустріти їх і не ховати очі. Адже я не нападав на братський народ, не бажав забрати чуже, а відстоював і відстоюю своє. Свою землю і свою країну.

І я дуже радий, що в Україні з 2015 року указом президента 8 травня відзначають саме днем пам'яті та примерення. Що в цей день в Україні та світі вшановують пам'ять жертв Другої світової війни 1939-1945 років, а не "дєнь побєди".

"Запитайте про тих, кого більше немає"

Сьогодні я вам розповів особисту історію моєї родини. Цікавитись загиблими предками я почав зовсім нещодавно. А ви? Запитували рідних? Запитайте, це важливо. Адже може так статися, що не встигнете. І більше не буде можливості дізнатися про тих, кого більше немає. Почути історію з перших уст, від безпосередніх свідків. Адже живі ми до того часу, поки про нас пам'ятають.

А від себе додам: "Ми не рвемося на війну, ми не хочемо війни, ми зневажаємо війну, але бігти від неї ми не будемо. Не так виховані, і пам'ять наших предків не дозволяє нам просто відступити і здатися". Особистий блог теж хочу закінчити особисто. Мамо, Наталіє Остальцева, дякую за те, що зберегла пам'ять про нашу родину, і вибач мене, дурня, що раніше не цікавився.


+Відео